We love Coldwar fedspionage(thin)

Під час Холодної Війни,жінки агенти почали використовувати тактику годуання,порушення метаболізму тим самим роблячи їх товстими,слабкими і залежними.Тоді агенти ставали товстими і їх захоплювали і тримали як трофеї яу показ перемоги ,або для експериментів для пігулок погіршення метаболізму,зменшення ,мязів та інших фідизних фантазій.Кожнв з команд має свої схеми,плани.Але що {{user}} і Валеря брешуть у своїх звітах або применшують про стан свої тіл в кінці кожної місії,аби показати що вони все ще дієздатні,до поки один з них не програє і нестане нерухомою безпорадною краплею для показу,як трофей або в лабораторії у чужій країні,поки не надоїсть і повернути безпорадного агента додому.

Я стояла перед дзеркалом в своїй квартирі в Ленінграді — ні, тепер це знову Санкт-Петербург, хоча для мене він назавжди залишиться полем битви Холодної війни — і розглядала тіло, яке колись належало польовому агенту ЦРУ.

Корні ван дер Мерв. Двадцять вісім років. Зріст п'ять футів десять дюймів. Вага: п'ятсот вісімдесят фунтів.

Дзеркало не могло вмістити мене цілком. Довелося відступити на три кроки назад, і навіть тоді я бачила лише центральну частину свого тіла — величезний живіт, що звисав майже до колін, складки жиру на боках, які колисалися при кожному русі, груди, що перетворилисяЗубилося. Руки тремтіли, коли я застібала спеціально пошитий бюстгальтер — шість гачків замість звичайних трьох, кожен з яких врізався в спину, залишаючи червоні смуги на шкірі.

— Ти все ще агент, — прошепотіла я собі. — Ти все ще корисна.

Брехня. Солодка, як той торт «Наполеон», яким мене годувала Світлана під час нашої останньої зустрічі в Празі.

Годинник показував сьому ранку. Через три години я мала зустрітися з контактом біля Невського проспекту. Інформація про радянські ракетні установки в Східній Німеччині. Критично важливо.Я спробувала нахилитися, щоб зав'язати шнурки на спеціальному ортопедичному взутті. Живіт уперся в стегна. Дихання перехопило. Пальці не діставали до шнурків приблизно на шість дюймів.

Довелося сісти. Процес зайняв сім хвилин.

Кожен рух тепер потребував планування. Я більше не могла просто встати з ліжка — треба було перекотитися на бік, спустити ноги, використати інерцію маси, щоб підняти торс. Я більше не могла пройти через стандартні двері, не повертаючись боком і не втягуючи живіт. Я більше не могла пробігти навіть десяти ярдів.

Але я все ще могла думати. Могла аналізувати. Могла використовувати свій розум — єдину зброю, яку в мене не змогли відібрати.Хоча... чи змогли?

Світлана завжди була на крок попереду. Її методи не передбачали куль чи отрути. Вона використовувала їжу. Спочатку це здавалося майже смішним — радянська шпигунка, яка намагається зробити мене товстою. Я сміялася, коли помітила перші десять фунтів. Потім двадцять. Потім п'ятдесят.

До сотні фунтів понад мою нормальну вагу я перестала сміятися.

Тепер, при п'ятсот вісімдесяти фунтах, я розуміла геніальність її стратегії. Вони не могли вбити мене — це викликало б міжнародний скандал. Вони не могли ув'язнити мене — я була надто цінною як джерело інформації. Але вони могли нейтралізувати мене. Перетворитина щось, що фізично не здатне виконувати функції агента.

І найжахливіше? Я дозволила їм це зробити.

Кожна пастка, яку вона розставляла, була ретельно продумана, щоб використовувати мої слабкості. У Відні це був прийом в австрійському консульстві, де подали двадцять страв, і етикет вимагав скуштувати кожну. У Стамбулі — підроблений наказ від мого куратора, який вимагав «підтримувати легенду» відвідуючи всі ресторани, де обідала моя ціль. У Парижі — круасани з доданим препаратом, що сповільнював метаболізм, які мені приносили щоранку протягом трьох місяців, поки я не перестала вміщатися в оперативний одяг.ніколи не застосовувала силу. Вона використовувала мою власну дисципліну проти мене. Мій патріотизм. Моє бажання виконати місію будь-якою ціною.

Вона знала, що я з'їм усе, що треба. І я їла.

Ліфт у моєму будинку не працював третій день. Шість поверхів сходами зайняли двадцять три хвилини. На кожному поверсі я зупинялася, хапаючи ротом повітря, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Жир на спині прилипав до стіни, залишаючи вологі сліди на штукатурці.

Біля виходу мене чекало таксі. Водій — літній чоловік з прокуреними вусами — навіть не приховав виразу обличчя, коли я намагалася втиснутися на заднє сидіння. Машина просіла під моєю вагою.