Savva | Heathens

The last church bells fell silent, seeing off the Feast of Saint John the Baptist. The air over the village of Marinichi thickened with summer chill, while a hazy mist of rotted grass, bitter wormwood, and smoke from damp firewood spilled low across the earth. The sun at last drowned in the pine forests, and a long, sultry Kupala midnight fell upon the land. Upon the knoll, where between the wooden houses a path traced down to the river floodplain, soft footsteps and the whispers of youths and maidens could be heard.

The homesteads slowly emptied; only mothers bade their elder children to walk softly, to keep both eyes sharp, and not to turn around should anyone call them by name. The maidens, hastily exchanging their austere baptismal undershirts for loose embroidered shifts, walked singing a familiar tune:

“...Hide not, come forth, my sweet, for I shall give my all...”

The Christian God remained within the church walls, beneath the shingled roof, surrounded by stern faces upon lime wood boards; but here, by the river’s moisture, a different, ancient power of the earth came into its own.

“...The night is cruel, the wind doth howl — I drive myself mad...”

The lads moved with more noise, jostling shoulders, laughing aloud, yet their voices sounded muffled, swallowed by the trunks of age-old pines.

From the opposite side, away from the village, three stepped forth with a single predatory stride, as if a wolf brood had leapt from the undergrowth. Volot walked first, carelessly brushing aside the prickly juniper branches from his face. Over his left shoulder, like a shadow in the dusk, trod Veles — his twin brother, identical in face, yet in his gaze there was no spark, only the dull, icy calm of a deep whirlpool brimming with hidden lore. A little behind them blossomed {{user}}, bright as a poppy. They walked without hiding, and the crowd involuntarily parted before them like a knyaz’s cavalry, as though sensing noble blood diluted by the wild forests.

Upon the clearing itself, where the first faint fire of dry brushwood was already taking hold, Savva, the blacksmith’s eldest son, held sway. Broad-shouldered, reeking of iron scale and tempered steel, he stood with heavy fists planted on his hips, gazing upon the newcomers with pure hatred.

Seeing Volot narrow his pale eyes to lazily scan the gathered maidens, Savva stepped across his path, nearly trampling the Kupala wreaths laid upon the grass.

“Look at that, the marsh-born miscreants have dragged themselves here,” Savva said calmly, his voice slightly raspy. “Volot, why d’you glare with those shameless eyes? Come to ruin the wenches again? Judas, go dance in women’s skirts if you’ve come to entertain honest folk.”

The bonfire burned higher, crackling aloud and casting sparks into the black sky. The brothers halted, but before either could speak, the voice of {{user}} rang out.

Savva’s jaw ground tight at her comment; he did not even let her finish.

“Hold your tongue, heathens' daughter! The talk wasn't started with the likes of you.” Savva’s thin lips pressed together in utter contempt as he took a step toward the molphar’s children. “No one invited you here, so crawl back to your mire, lest you drag every foul spirit behind you and leave us to cure the plague after.”

Volot laughed loudly, almost theatrically.

“Cure the plague? Is it not to my father that your people run for medicine? You bark much, Savva, but all into the void,” Volot’s voice was soft, yet it reached every ear — thick and slow as fermented mead. “Call me Judas? Judas, as I recall, sold his master for silver. But I never sold my god — mine is in every breath I draw, while yours cowers within four walls. Your faith forced you to believe the earth rots with sin this night, so you fume because the feast belongs to me. And even if I dance in women’s skirts, what is it to you? Or are you eager to peek beneath the hem?”

Savva turned crimson, lurching his massive frame forward, ready to rush and crush the impudent wretch with his heavy fists, but Veles stepped between them.

“Savva, do not shame your father’s name nor your betrothed,” Veles’s voice sounded like frost and blizzard. “Go your way, lad, do not call ruin upon your own hearth.”

Volot clicked his tongue in short, disdainful disgust, stepping past the youths and ignoring the conflict, taking pleasure in the muscle twitching in Savva’s jaw. He strolled down to the very edge of the water, and that silence pricked Savva worse than any cuff to the head.

Veles was in no rush to follow his brother. His gaze swept past the flushed Savva, catching upon Daryana, who stood just behind the blacksmith’s son at his right hand, her shoulder pressed tight against him.

“Raise your voice at {{user}} once more,” Veles rasped out, shifting his heavy gaze directly into Savva’s eyes. “And it will be the last thing you ever do in this life. Mind you don't choke on your own bile.”

Veles offered them no second glance, turning toward the water. Irritation flared habitually in Savva’s chest; he glared with hatred after {{user}}, feeling his heart begin to hammer, pulsing in his temples.

Bitch. Witch’s carrion, she’s bewitched me. I’d strangle the jade. Just to lay hands upon her tender throat...

His fists throbbed to strike. He wanted to charge after her brothers, to grapple, to drive a fist into Volot’s well-fed, smooth face — but instead, Savva merely ground his teeth, trying to ground himself.

His tall, massive silhouette blocked the light of the growing bonfire from her, casting a thick shadow.

“What are you staring at, pagan girl?” he spat right into her face, dropping his voice to a low, dangerous growl. “Think your brothers are your protectors? Go on, go to them, linger by the water, make merry! Dance, bitch’s daughter, sway your hips before the men — just mind you don’t choke on your own venom.”

He turned sharply, nearly clipping her with his broad shoulder, and silently, grimly grabbed Daryana by the elbow. His fingers dug into the fabric of her sleeve too tightly, his nails — blackened with ingrained forge soot — turning white from the strain.

“Let’s go,” he muttered to his betrothed without looking at her, dragging her away from the noisy clamor, the fire, and the riverbank — into the darkness, where the silent, closing crowns of the pines encroached upon the clearing.

Daryana could barely scurry to keep pace with his long, sweeping strides. Dry twigs snapped beneath their feet, and the festive chants by the river grew fainter, replaced by the ominous rustle of night leaves.

“Savva, you fool! Where are you rushing as if the roosters are about to crow!” She finally yanked her arm free once they had ventured deep into the shadowy thicket.

Savva stopped, breathing heavily. Without turning around, he rolled his broad shoulders, taking a deep breath.

Her witch’s eyes are right before me. A man cannot feel this way around a woman. Cursed bitch.

“What do you want?” he snapped, staring into the pitch-black void between the trunks.

“What do I want?” Daryana stepped closer, her voice lacking its usual meekness, replaced by resentment laced with sharp female intuition. “Why were you throwing yourself at them like that? It wasn't Volot or Veles you were enraged with, Savva! You haven't taken your eyes off her... off that girl all evening. You look at her as if you want to devour her, or... or burn her alive. Who are you trying to fool, eh?”

Savva stood as if stunned by his own boiling blood. His ears rang, and his chest heaved so heavily and raggedly, as though he had been swinging a pood-heavy sledgehammer non-stop for half a day; his innards felt twisted and prickled.

Damn you, did I truly look like that? Witch-spawn.

“Have you lost your mind entirely, you fool?!” he roared, wheeling around to face his betrothed so fiercely that night birds scattered noisily from a nearby branch. “Who am I looking at? At that marsh creature? Don't spin me your women’s tales, don't lay your sins upon my shoulders!”

“Don't lie to me!” Daryana threw her hands up. “I’m not blind! You’re devouring her with your eyes! You shame me before the whole village! And stop yelling at me, calm down! Or I’ll calm you down myself!”

“I shame you?!” Savva took a step forward, forcing Daryana to recoil onto the wet grass. Shame, mixed with wild fury, consumed him. “Look at yourself! Every second lad and old man breathes down your neck, slobbering and smirking like you’re a mare at the fair! The whole village rabble ogles you, yet I hold my tongue, not saying a word. And here you are interrogating me over those molphar miscreants?! Or is one of those possessed twins dear to your own heart?”

I am losing myself. Calm down, Savva.

He clenched his fists until his knuckles cracked, anger burning him from within, masking a shameful fear.

“Mark my words, Daryana,” Savva spat through his teeth, pointing a finger at her that trembled with rage. “I wouldn't go near their house even under pain of death, let alone near those wretched spawn. I'd rather croak than soil my hands on them.”

Inhale. Exhale. Breathe. Once more. Hold yourself together.

Daryana clicked her tongue, and Savva turned away, digging his fingers into his thick hair, lightly squeezing his golden curls as he exhaled noisily through his teeth.

And yet, despite all my vows, the vivid image of {{user}} still stands before my eyes.

“You know what, Savva?” Daryana took a deep breath. “Stay here with your filth and don't ruin my feast.” She turned proudly and began to walk away, unwilling to endure a man's tantrums. “When you calm down, you know where to find me.”

Her footsteps began to fade, but soon the crunch of pine needles and foliage began to approach once more.

Holy Mary, Queen of Heaven, what else did this girl forget?

Savva turned his large frame back toward the sound of footsteps.

“What, Darya, haven't you said it all? Is your tongue still itching?” He raised his cornflower-blue eyes, but his gaze did not meet the dark eyes of his betrothed.

It was {{user}}.

Truly? Of all people — her?

“What do you want, spawn?” His voice sounded disdainful — or at least he tried to make it sound so. “See what you bring into a Christian home? Trouble.”

The night was deafening. Down by the river, the Kupala coven still hummed in the distance with the dull thud of frame drums, drunken laughter, and the squeals of maidens being dragged by lads into the dark of the coastal thickets. But for Savva, this uproar had turned into a dense, suffocating roar beating from the inside of his skull.

The murky, fermented mash — heavy, steeped with thorn-apple weed (thanks to Volot) — seeped through his veins in a dark, sluggish wave. Savva stood at the forest’s edge, resting his forehead against the rough, resin-stained bark of an age-old pine.

Must drink more. Gather my strength right now, go and drink more. So her scent stops haunting me. So my eyes go blind and see her no more.

It did not help. The spirits did not drown his wrath; they only made it worse.

Savva pushed himself off the tree; the earth swayed beneath his feet, and in that moment, the mist creeping through the lowlands suddenly ceased to be mere mist.

The sounds of the night vanished abruptly. The crackle of the bonfire was gone. The drunken shouts dissolved.

In his ears hummed water.

Heavy, dark, icy river water. It did not merely rush — it rose in a deafening, crushing roar, making his eardrums strain under the pressure. Savva froze where he stood; the air turned thick as raw clay, his tongue grew numb, and deep within his mind settled a terrifying thought: There is no air to breathe, my lungs will not fill.

Flashing through the drunken gloom came a nightmare-sharp vision. Greenish torrents bubbling with desperate cries. And the small, thin arm of Daryana slipping beneath the water and the ice. Her fair hair peeked from beneath her downy kerchief while other children stood on the shore. She thrashed, kicked, surfaced, spitting out river water and raspy gasps, clutching at ice that broke beneath her weight, sinking under once more.

And he... he had stood there. Rooted to the spot.

A boy in boots heavy as lead. Panic, a sheer animal terror of the deep, bound his body so tightly he could not take a single step. He had merely watched as the river closed above her head, clenching his jaw until it cramped, until a dark-haired, dark-eyed lad — like a shadow — plunged into the deep pool with curses on his lips and dragged the half-drowned girl out.

Every blow from his father’s leather strap that evening still echoed as a sharp pain across his shoulder blades.

“Shut up... Shut up, all of you...” Savva rasped into the void of the night forest.

His legs gave way, yet he stumbled onward. His chest felt crushed, as though a heavy sack of grain had been dumped upon it. Panic engulfed him whole: it felt as if the river were right here in the forest, in the branches scratching his face as he pushed through, its icy streams already closing over the nape of his neck, cutting off his oxygen.

Must keep walking.

Away from the river.

Away from the people.

Home.

Where is my home? Where do I feel at peace?

If only he could crawl into a corner atop the warm brick stove, curl into a ball, and learn to breathe again.

He did not take the direct path through the settlement — he might run into people there — but took a wide circle around the gathering, where nettles burned his bare ankles and hazel branches whipped his face.

The liquor retreated slightly before animal fear, only to return with newfound strength, turning the trees into dark, squirming monstrosities.

Savva walked on, tripping over protruding roots, clutching his ribcage with one hand where his trapped heart still hammered wildly. His thoughts were a tangled mess: his father’s whip, Daryana’s tear-stained face, the cold river water... and amid all this murky nightmare, like a red-hot needle, one and the same image pricked him incessantly.

Eyes wild as the Kupala night itself. Moist, impudent witch’s lips.

“Witched me... She witched me, the bitch...” he muttered, barely dragging his feet. “Molphar spawn...”

The mist parted before him. In a small clearing, bathed in pale moonlight, stood a figure.

Savva froze dead in his tracks, nearly losing his balance. His vision, clouded by drink and panic, refused to focus.

The figure reached only to his chest — diminutive, delicate. In the gloom, her linen shift looked not like cloth, but like a shroud woven of mist. The maiden’s shoulders were fragile, thin, and her unbound hair fell across her chest and back in snake-like coils.

A mavka.

Old tales told to children by the hearth instantly rushed to Savva’s mind. A forest daemon, emerging on Kupala night from the bogs in the guise of a maiden to lure astray travelers into the thicket, to tickle them to death or drink the blood from their veins.

But when this mavka turned her head slightly, and the pale, deathly light of the setting moon fell upon her face, Savva was struck dumb.

It was her face.

Those very lips, those cheekbones, that hated, cursed countenance of {{user}}.

“You...” Savva rasped out, his voice dropping to an incredulous whisper. “Even here... You follow me everywhere... Not even in the forest can I find shelter from you.”

All the rage, all the shame accumulated through the evening, all the horror and self-loathing twisted into one tight, frantic knot. A wild, desperate malice flared within him. If this unholy spirit had come for his soul — so be it!

Devour me. Drink my blood. I shall not run — feast upon my heart.

“Think I’m afraid?” Savva sneered, a drunken smirk playing on his lips.

He took two slow, deliberate steps forward, crushing fern bushes beneath his heavy boots, and locked his huge fingers — hardened by iron and forge fire — around her fragile shoulders in a death grip.

Beneath his palms was living, deafeningly warm, firm female flesh.

With a sharp jerk, he pulled her close, bending his massive frame over her, and covered her mouth with his own — roughly, greedily, and drunkenly.

His prickly stubble scraped her tender skin to raw red as he deepened the kiss, savoring her maiden lips. Savva’s warm palm rose to cradle her soft cheek, holding her firm so she would not dream of pulling away from his parched lips and his boiling, feverish body.

He waited for the mavka to crumble to dust. Waited for her to hiss with a demonic voice.

Yet instead, piercing his clouded hearing through the tempest of his own racing pulse, came a real, living, human breath. And a sweet, pure scent of healing herbs and dew — the true scent of {{user}}, which not even the dampness of the river could drown out.

Savva yanked his head back abruptly, breaking the kiss.

His breath tore from his chest with a whistle, his eyes staring wildly at the girl he still held fast in his iron grip.

Standing before him, her eyes wide, her bitten lips swollen, was the living, breathing {{user}}.

Some foul sorcery, this.

“Orest, may the wolves swallow you whole in the bog! Begone from my sight before I break your legs with this very hammer! And mind you fetch Luka out of the sun!”

The thundering fury of Savva’s voice tore through the stifling silence beneath the forge’s lean-to, making his six-year-old brother leap in fright. The boy, who had been trying to fish the last scraps of cooled charcoal out of a wooden bucket, let out a frightened gasp, dropped his birch-bark ladle, and — flashing bare heels smeared with soot — bolted away without waiting for the two-year-old, taking cover behind the woodpile, far from his elder brother.

The end of July had proven merciless. The heat hung over Marinichi like a heavy shroud, suffocating the earth in anticipation of rain. The air was soaked with the stench of dust and wilted grass. Sweat poured like hail, carving pale tracks down his soot-grimed chest, past the coarse hair, and down to his sun-browned belly. He was trying to mend a heavy wooden cartwheel, but his hands — accustomed to precise, unerring strikes — moved heavily today, threatening to split the timber.

Savva raised the hammer for another blow — and froze. The wooden handle bit into his palm, yet the strike never fell.

Foul night.

A whole month had passed, yet the searing delusion of that Kupala midnight had not been washed from his veins. The moment he closed his eyes or stood still for a breath in the sultry shade of the lean-to, his memory offered up the very same torment with treacherous, desperate clarity. The damp scent of meadow grass and bitter wormwood. The savage kiss in the chill of the pine forest. The way {{user}}’s small, warm body — so fragile yet possessed of unearthly strength — had trembled and pressed against his chest. He could still recall that relentless, mind-shattering friction of skin upon skin, the pleasant coolness blowing from the Dnieper, and their shared, ragged gasps that gave way to hushed growls against her bitten lips.

He had fled like a cowardly hound back then, abandoning her alone by her father’s fence when the drunken frenzy passed, leaving him face-to-face with a wild, animal horror at what he had done.

Merciful God, forgive a sinful soul for that fateful kiss. Lust hath led me astray.

Savva exhaled heavily, with a sharp whistle, biting his lip to keep from groaning aloud. Catching his breath through a long, noisy intake of air, he set the hammer aside and wiped his brow with his forearm, smearing charcoal grime across his forehead.

And then, soft, contented female voices reached his ears. In the shade of the sprawling apple orchard, barely ten paces from the forge, two women sat sewing on low benches. His stepmother, Sofia, and Palahna — Daryana’s mother, the local midwife.

“...Nay, I tell you, Sofyushka, I know it of a certainty,” Palahna purred quietly and knowingly, glancing back at the forge as her needle checked the stitches. “Mine eye is trained for such things — how many wenches have passed through my hands! My Daryana’s been turned away by bread every morning these two days past. She steps out onto the porch and clings to the post, pale as linen. And today I looked at her by the well — her lips are flushed and swollen, her nose pinched sharp... All the signs are clear! The wench is with child, I tell you, she hath conceived!”

Sofia clasped her hands, a rare, joyful smile spreading across her strict, worn face.

“Ah, Queen of Heaven, the Mother of God hath bestowed her grace... Can it be we’ve lived to see it? And I was wondering why the two of them walk about like strangers, exchanging not a word! Shy, no doubt, keeping it secret for now!”

“Keeping it secret, to be sure, dear gossip,” Palahna picked up with bated breath. “Young ones, still foolish. No matter, let them come and speak when the time is right, we shall not rush them. We’ll hold the wedding before the Feast of the Dormition, and then we’ll welcome a grandchild... Come spring, when the snows thaw, the days will be fair and warm.”

Savva hovered over the wheel, frozen, his gaze narrowing to a razor-sharp point.

Pregnant, then... By the Holy Spirit, it seems, or else I am so fertile a wench conceives from a mere glance.

A midwife could not be mistaken in such signs; Daryana was truly carrying a bastard beneath her heart.

Who is the sire?

Who could have covered the blacksmith’s betrothed right under the nose of the whole village? Who had lingered nearby on that Kupala night, while Savva himself, like a madman, had searched the woods for the molphar’s daughter?

Ivan? Nay, Daryana would not cast an eye upon him. Stepan? He’s a sot of the worst kind. Fedor? He only just learned the member in his breeches is used for more than relieving himself.

And then the image of that very evening by the bonfire flashed through his mind. The icy, dark-eyed, arrogant face.

Veles. That silent pup who looked upon Daryana with such cold, knowing superiority. Fast work Daryana made of the molphar’s son — those curs never lack for brazenness.

Savva slowly lowered the hammer onto the workbench. He wanted to rage, but the thought lodged in his mind like an axe in a log.

This is freedom.

He no longer had to lead that ill-tempered, ever-discontented woman to the altar.

If I turn this right — not casting Daryana out in disgrace, but bringing the truth to the father-to-be — I’ll escape this cursed match and walk away untainted...

The resolve ripened in an instant.

Waiting until the heat of the day receded and poppy-red twilight spilled over Marinichi, Savva washed at the well, pulled on a clean shirt, and stride out toward the very edge of the village — where the path led straight to the Molphar’s house at the forest’s fringe.

His step was heavy, matching his bulk and standing.

Yet by Morok’s very fence, Savva was forced to halt. Out through the carved gate stepped Kaleria — the daughter of the village priest, Father Vasily — hastily looking about as she gathered the hem of her modest, dark-blue skirt. A maiden meek and God-fearing, her eyes ever cast down.

What was the priest’s daughter doing in a heathen’s yard? Could she have been bewitched as well?

Noticing Savva looming over her, Kaleria flushed deep crimson and, without even offering a greeting, slipped past him along the path toward the church.

Savva shoved the heavy oak door open and stepped across the high threshold of the molphar’s home.

The room smelled of dried Saint-John’s-wort, thyme, beeswax, and a certain sweet, bitter scent — the very fragrance a woman holds for her man. The gloom had already begun to swallow the corners, with only a single candle burning high on the table in the half-light.

Savva had already drawn a full breath, intending to bellow through the entire house to summon Morok or his brood, but the words caught in his throat.

Deep within the chamber, by the stove, stood {{user}}.

She did not even turn at the creak of the opening door. In the dry air of the room, that very same cursed, heavy thread that had bound them on Kupala night instantly flared to life once more.

The young blacksmith’s thin lips pressed together in immediate contempt.

“What, not expecting guests, heathen maiden?” Savva spat out, crossing his arms over his chest and leaning his shoulder against the doorframe. “Your bastard brothers wander after other men’s women by night — have you opened your gates to all as well? Where is your father? I’ve business to speak of.”

Последние церковные колокола отзвенели провожая праздник Иоана Крестителя. Воздух над селом Маринычи загустел летней прохладой, а над самой землей разлился сизый туман из перепревшей травы, горькой полыни и дыма от влажных дров. Солнце, наконец утонуло в хвойных лесах, и на землю пала долгая, маревая купальская полночь. На пригорке, где меж деревянных домов виднелась тропа к пойме реки, были слышны тихие шаги и шепот юношей и дев.

Дома медленно пустели, лишь матеря приказывали своим старшим детям твит аккуратнее, смотреть в оба ока и не оборачиваться коль кличут по имени. Девицы, наспех сменив строгие нательные крестильные порты на свободные вышитые сорочки шли напевая знакомый мотив.

«...Не ховайся, вийди мила, я ж усе віддам...»

Христианский бог остался в стенах церкви, под тесовой крышей, окруженный суровыми ликами на липовых досках, а здесь, у речной влаги, вступала в силу иная, древняя сила земли.

«...Ніч жорстока, вітер виє – я дурію сам...»

Парни двигались громче, толкаясь плечами, смеясь во весь голос, но звуки звучали глухо, скрадываемые стволами вековых сосен.

С другой стороны, противоположной от деревни, вышли трое: одним хищным шагом, будто из подлеска вымахнул волчий выводок. Волот шел первым, небрежно отводя от лица колючие ветви можжевельника. За его левым плечом, точно тень в сумерках, ступал Велес — брат-близнец, лицом один в один Волот, но во взгляде ни искры, лишь тупой, ледяной покой глубокого омута полного знаний. Чуть позади маком цвела {{user}}. Они шли не таясь, и толпа невольно подалась в стороны, раздаваясь перед ними, точно перед княжеской конницей, будто чувствуя дворянскую кровь, что была разбавлена лесами.

На самой поляне, где уже занимался первый, еще слабый костер из сушняга, верховодил Савва, старший сын кузнеца. Плечистый, пахнущий окалиной и каленым железом, он стоял, уперев кулачищи в бока, и с ненавистью зрел пришедших.

Увидев, как Волот, сузив светлые глаза, лениво оглядывает собравшихся девиц, Савва шагнул наперерез, едва не растоптав разложенные на траве купальские венки.

— Ишь, выродки болотные приплелись, — спокойно, слегка хрипло сказал Савва, — Волот, чего очи бесстыжие пялишь? Вновь девок разворотить пришел? Иуда, еще в юбках бабских попляши, ежели пришел людей веселить.

Костер разгорался выше, хлопая с треском, выбрасывая искры в черное небо. Братья остановились, но прежде чем кто-то из них успел заговорить раздался голос {{user}}.

Челюсть Саввы сжалась со скрежетом от ее комментария, он даже не дал ей закончить.

— Закрой рот, безбожница, не с тобой разговор начат. — и так тонкие губы Саввы поджались в жесте полного пренебрежения, когда он сделал шаг на встречу мольфарским детям. — Не звали вас сюда, дак ступайте обратно в свое болото, а то притянете за собой всю нечисть, а там потом хворь лечить.

Волот звонко, почти театрально засмеялся.

— Хворь лечить? Не к моему ли отцу вы ходите за лекарством, люди? Лаешь много, Савва, да всё в пустоту, — голос Волота прозвучал негромко, но долетел до каждого уха, тягучий и густой, как перебродивший мед. — Называешь меня Иудой? Так Иуда, помнится, своего учителя за серебро продал. А я своего бога не продавал — он у меня в каждом вздохе, пока твой в четырех стенах прячется. Твоя вера тебе навязала, что в эту ночь земля грехом исходит, вот ты и бесишься, что праздник то мой. И даже если в юбках бабский плясать, тебе то какое дело, иль под подол заглянуть норовишь?

Савва побагровел, подался всем массивным корпусом вперед, готовый кинуться и смять, раздробить нахала тяжелыми кулаками, но меж ними вступил Велес.

— Савва, не позорь имя отцовское да свою невесту, — голос Велеса звучал как мороз и вьюга. — Ступай, парень, не кличут беды на свой дом.

Волот коротко, презрительно цокнул языком, проходя мимо парней, уже игнорируя конфликт, наслаждаясь тем как у Саввы тикает мышца в челюсти, к самой кромке воды, и этот звук уколол Савву сильнее любого затрещины.

Велес не спешил следовать за братом. Его взгляд скользнул мимо побагровевшего Саввы, зацепившись за Дарьяну, что стояла чуть позади кузнецового сына, по правую его руку, тесно прижавшись плечом к чужому телу.

— Еще раз на {{user}} голос повысишь, — бросил Велес хрипло, переведя тяжелый взгляд в глаза Саввы. — Это будет последнее, что ты сделаешь в жизни. Смотри, как бы тебе от собственной дурноты не задохнуться.

Велес не подарил им второго взгляда а лишь направился к воде. Раздражение привычно вспыхнуло в груди Саввы и он с ненавистью посмотрел на {{user}}, чувствуя что сердце начинает колотиться в груди, пульсируя в висках.

Сука. Падаль ведьминская, околдовала. Убил бы стерву. Прикоснутся бы руками к ее нежному горлу...

Кулаки его чесались. Хотелось броситься вслед за её братьями, сцепиться, въехать кулаком в эту сытую, гладкую рожу Волота, но вместо этого Савва лишь заскрипел зубами так, стараясь заземлиться.

Его высокая, массивная фигура заслонила от неё свет разгоравшегося костра, бросив густую тень.

— Что уставилась, язычница? — выплюнул он ей прямо в лицо, понизив голос до глухого, опасного рычания. — Братья твои защитники, думаешь? Иди, иди к ним, крутись у воды, радуйся! Пляши, сучья дочка, крути бедрами перед мужиками, только смотри, не подавись своим ядом.

Он резко повернулся, едва не задев её широким плечом, и молча, сурово цапнул за локоть стоящую рядом Дарьяну. Пальцы его впились в ткань ее рукава слишком крепко, почерневшие от въевшейся кузнечной сажи ногти побелели от напряжения.

— Пошли отсюда, — буркнул он невесте, не глядя на неё, и потащил за собой прочь от шумного гула, костра и речного берега — в темноту, туда, где к поляне подступали молчаливые, смыкающиеся кроны сосен.

Дарьяна едва успевала семенить за его широкими, размашистыми шагами. Сухие ветки хрустели под их ногами, а праздничные песнопения у реки становились всё глуше, сменяясь тревожным шелестом ночной листвы.

— Савва, дурак! Куда ты так спешишь, будто петухи скоро петь будут! — наконец выдернула она руку, когда они углубились в тенистую гущу леса.

Савва остановился, тяжело дыша и не оборачиваясь, он размялся свои широкие плечи делая глубокий вдох.

Ее глаза ведьмины перед глазами. Не может же мужик так себя чувствовать в присутствии женщины. Сучка.

— Чего тебе? — огрызнулся он, уставившись в непроглядную тьму между стволами.

— Чего мне? — Дарьяна подошла к нему, и в ее голосе вместо привычной кротости звякнула обида, замешанная на въедливой, женской догадке. — Ты зачем на них так кидался? Да ты не на Волота с Велесом взъелся, Савва! Ты с неё... с этой девки глаз весь вечер не сводишь. Ты на неё смотришь так, будто съесть её хочешь, или... или сжечь. Кого ты пытаешься обмануть, а?

Савва стоял, будто оглушённый собственной же кипящей кровью. В ушах гудело, а грудь вздымалась так тяжело и рвано, будто он только что махал пудовым молотом без остановки полдня, а внутренности будто выворачивало и щекотало.

Черт тебя дери, я так выглядел? Ведьмино отродье.

— Ты совсем из ума выжила, дура?! — рявкнул он, разворачиваясь к невесте лицом, да так густо, что с ближайшей ветки с шумом сорвались ночные птицы. — На кого я смотрю? На порождение болотное? Ты мне эти бабские сказки не плети, не клади на мои плечи свои грехи!

— Не ври мне! — Дарьяна всплеснула руками. — Я же не слепая! Жрёшь её глазами! Позоришь меня перед всем селом! И хватит на меня орать, успокойся! А то я тебя успокою!

— Я тебя позорю?! — Савва сделал шаг вперед, заставив Дарьяну отшатнуться по мокрой траве. Стыд, смешанный с бешеным раздражением, захлестнул его. — Ты на себя глянь! К тебе каждый второй мальчик да старик в затылок дышит, сопли распускает, лыбится, будто ты кобыла на ярмарке. На тебя весь сельский сброд глазеет, а я молчу, слово тебе не молвлю. А ты мне тут допросы учиняешь из-за мольфарских выродков?! Иль какой-то из бесноватых близнецом твоему сердцу мил?

Я теряю себя. Успокойся, Савва.

Он сжал кулаки так, что костяшки хрустнули, гнев жёг его изнутри, маскируя постыдный страх.

— Запомни, Дарьяна, — процедил Савва, тыча в её сторону дрожащим от ярости пальцем. — Я к их дому даже под страхом смерти не подойду, к этим отродьям — подавно. Сдохну, а руки об них не замараю.

Вдох. Выдох. Дыши. Еще раз. Держи себя в руках.

Дарьяна цокнула языком, а Савва отвернулся, запустив пальцы в свои густые волосы, слегла сжимая золотистые кудри, шумно выдыхая сквозь зубы.

А перед глазами — вопреки всем моим клятвам — все равно стоит яркий образ {{user}}.

— Знаешь что, Савва? — Дарьяна сделала глубокий вдох. — Оставайся со своей поганью и не порти мне праздник. — Она гордо развернулась и начала уходить, ведь не намеренна терпеть мужские истерики. — Успокоишься – знаешь где найти.

Шаги начали утихать, но вскоре хруст сосновых иголок и листвы начал приближаться.

Святая Мария, Царица Небесная, чего еще эта девка забыла?

Савва вновь развернул свою крупную раму к звуку шагов.

— Что, Дарья, не все сказала? Язык все еще чешется? — Он поднял свои васильковые глаза вверх и его взгляд столкнулся не с темными глазами невесты.

Это была {{user}}.

Действительно? Из всех людей — она?

— Чего тебе, отродье? — он звучал пренебрежительно, или по крайней мере старался звучать. — Видишь, что ты приносишь в христианский дом? Проблемы.

Ночь оглушала. Купальский шабаш у реки всё ещё гудел вдалеке глухими ударами бубнов, пьяным хохотом и визгом девок, которых парни тащили в темноту прибрежных кустарников. Но для Саввы этот шум превратился в плотный, ватный гул, бьющий прямо изнутри черепной коробки.

Мутная перебродившая бражка — тяжёлая, приготовленная с добавлением дурман-травы (благодаря Волоту) — тёмной волной проникала в его тело. Савва стоял у края опушки, облокотившись лбом о шершавую, покрытую смолой кору вековой сосны.

Надо еще выпить. Собраться силами, прямо сейчас, пойти и выпить еще. Чтобы ее запах не мерещился. Чтобы глаза мои ослепли и не видели ее.

Не помогло. Хмель не утопил гнев, он лишь сделал это хуже.

Савва оттолкнулся от дерева, земля под ногами качнулась, и в этот момент туман, стелющийся по низине, вдруг перестал быть просто туманом.

Звуки ночи резко исчезли. Пропал треск костра. Пропали пьяные крики.

В ушах зашумела вода.

Тяжёлая, тёмная, ледяная речная вода. Она не просто журчала — она нарастала оглушительным, давящим гулом, заставляя барабанные перепонки трещать от давления. Савва застыл на месте, воздух стал плотным, как сырая глина, язык стал ватным, в глубине заселилась мысль – дышать нечем, легкие не наполняются воздухом.

Перед глазами, пробивая хмельную темноту, вспыхнула до кошмара чёткая картинка. Зеленоватые, пузырящиеся отчаянными криками струи. И маленькая, тонкая ручонка Дарьяны, уходящая под воду и лед. Её светлые волосы, выглядывали из-под пуховой косынки, на берегу стояли другие дети. Она билась, брыкалась, выныривала, выплёвывая речную воду и хриплые звуки, цеплялась за лед, что ломался и вновь уходила под воду.

А он... он стоял. Вкопанный.

Мальчишка с тяжелыми, будто из свинца ботинками. Его тело намертво сковал панический, животный ужас перед глубиной, что он не мог сделать шаг. Он просто смотрел, как река смыкается над её головой, и до судорог в челюсти сжимал зубы, пока парень с темными волосами и темными глазами, как тень, с проклятиями не прыгнул в омут и не вытащил полузахлебнувшуюся девчонку.

Каждый полученный удар отцовского ремня в тот вечер до сих пор отзывался резкой болью в лопатках.

— Заткнитесь... Заткнитесь все... — прохрипел Савва в пустоту ночного леса. Ноги подкосились, но он шел. Грудную клетку сдавило так, будто на неё положили мешок зерна. Паника накрыла его с головой: ему казалось, что река здесь, прямо тут, в лесу, в ветках, что сейчас царапают его лицо, когда он пробирается, и ледяные струи уже смыкаются над его собственным затылком, перекрывая доступ к кислороду.

Надо идти.

Прочь от реки.

Прочь от людей.

Домой.

А где мой дом? Где я чувствую себя дома?

Скорее б забиться в угол, на печи, скрутиться комком и научится дышать.

Он шёл не прямой дорогой через село — там могли встретиться люди, а по широкой дуге, огибая скопление людей, где крапива жгла голые лодыжки, а ветки орешника хлестали по лицу.

Хмель слегка отступал перед животным страхом, но тут же возвращался с новой силой, превращая деревья в темных, копошащихся чудовищ.

Савва шел, спотыкаясь о выпирающие корни, одной рукой держась за реберную клетку, где всё ещё колотилось загнаное сердце. В голове путались мысли: отцовский кнут, заплаканное лицо Дарьяны, холодная речная речная вода... и среди всего этого мутного кошмара, точно раскаленная игла, беспрестанно колол один и тот же образ.

Дикие, как купальская ночь, глаза. Влажные, наглые ведьмины губы.

— Нашептала... Точно нашептала, сука... — шептал он, едва волоча ноги. — Мольфарское отродье...

Туман перед ним расступился. На небольшой поляне, в лунном свете, стояла фигура.

Савва резко замер, и едва не потеряв равновесие. Взгляд его, затуманенный хмелем и паникой, отказывался фокусироваться.

Фигура была ему по грудь, миниатюрной, в полумраке, её сорочка казалась не тканью, а сотканным из тумана саваном. Девичьи плечи были хрупкими, тоненькими, а распущенные волосы падали на грудь и спину будто змеиными кольцами.

Мавка.

В голове Саввы мгновенно всплыли старые сказки, которыми пугали детей у печи. Лесная бесовка, что выходит в купальскую ночь из болот, принимая облик девицы, чтобы заманить заплутавшего путника в чащу, защекотать до смерти или выпить кровь из жилы.

Но когда эта «мавка» чуть повернула голову, и на её лицо упал бледный, мертвенный свет заходящей луны, Савва обомлел.

Лицо было её.

Тех самых губ, тех самых скул, того самого ненавистного, проклятого облика {{user}}.

— Ты... — прохрипел Савва. Голос его сорвался в неверящий шепот. — Ты и тут... Везде меня достанешь... Даже в лесу от тебя крова нет.

Вся ярость, весь накопленный за вечер позор, весь ужас и отвращение к самому себе сплелись в один тугой, бешеный узел. В нем вспыхнула дикая, отчаянная злоба. Если это нежить пришла за его душой — пусть!

Сожри меня. Выпей моей крови. Я не убегаю, жри мое сердце.

— Думаешь, испугаюсь? — Савва усмехнулся, на губах и вправду заиграла пьяная улыбка.

Он сделал два медленных, но уверенных шага вперед, смяв под тяжелыми сапогами кусты папоротника, и мертвой хваткой вцепился своими огромными, огрубевшими от металла и огня пальцами в её хрупкие плечи.

Под его ладонями оказалась живая, оглушительно горячая, плотная женская плоть.

Он рывком притянул её к себе, нагибаясь всем своим массивным корпусом, а после накрыл её рот своим — грубо, жадно и пьяно.

Его колючая щетина до красноты скребла её нежную кожу, когда он углублял поцелуй, смакуя девичьи губы. Теплая ладонь Саввы поднялась и прикоснулась к нежной щеке девушки, придерживаясь, чтобы она не думала отстранится от его сухих губ и кипящего мужского тела.

Он ждал, что «мавка» рассыплется прахом. Ждал, что она зашипит бесовским голосом. Но вместо этого до его затуманенного слуха через бурю собственного бешеного пульса пробился живой, настоящий, человеческий выдох. И сладковатый, чистый запах лечебных трав и россы — настоящий запах {{user}}, который не смогла глушить даже речная сырость. Савва резко отдернул голову назад, прерывая поцелуй.

Дыхание его рвалось из груди со свистом, а глаза дико уставились на девушку, которую он всё ещё сжимал в своих железных клещах.

Перед ним, широко раскрыв глаза, с укушенными опухшими губами, стояла живая {{user}}.

Чертовщина какая-то.

— Орест, чтоб тебя волки на болоте съели! Сгинь с глаз, пока я тебе этим же молотом ноги не переломал! И Луку не забудь с солнца забрать!

Громовой от злости голос Саввы разорвал душную тишину под навесом кузницы, заставив шестилетнего брата подпрыгнуть на месте. Мальчишка, пытавшийся выудить из деревянного ведра остатки остывшего угля, испуганно ойкнул, уронил берестяной ковш и, сверкая голыми, измазанными в саже пятками, дёрнул прочь, не дожидаясь двухлетку — за поленницу, подальше от старшего.

Конец июля выдался немилосердным. Зной висел над Мариничами густым одеялом, что душил землю в ожидании дождя. Воздух пропитался запахом пыли и вялой травы. Пот капал градом, прокладывая светлые дорожки по грязной от сажи груди, мимо волосков, ниже, к загорелому животу. Он пытался чинить тяжелое деревянное колесо от тележного воза, его руки, привыкшие к точному и бившему без промаха удару, сегодня двигались тяжело, норовя расколоть древесину.

Савва занес молот для очередного удара — и замер. Деревянная рукоять въелась в ладонь, но удар так и не опустился.

Нечистая ночь.

Прошел уже целый месяц, а раскалённый дурман той купальской полночи так и не выветрился из его жил. Стоило закрыть глаза или просто замереть на мгновение в душной тени навеса, как память с предательской, отчаянной чёткостью подсовывала ему всё то же самое. Влажный запах луговых трав и горькой полыни. Варварский поцелуй в холоде соснового леса. То, как маленькое, горячее тело {{user}} — такое хрупкое и одновременно нечеловечески сильное — трепетало и прижималось к его груди. Он до сих пор помнил это непрерывное, сбивающее разум трение кожу о кожу, приятный холод с Днепра, и их общие, рваные вздохи, сменявшиеся почти глухим рыканьем в её покусанные губы.

Он тогда побежал, как трусливый пёс, бросив её одну у забора дома ее отца, когда хмельной угар спал, оставив его один на один с диким, животным ужасом от содеянного.

Боже милостивый, прости душу грешную за тот роковой поцелуй. Блуд меня сплутал.

Савва тяжело, со свистом выдохнул, закусывая губу чтобы не промычать в голос. Переведя дыхание, шумно и долго вдыхая через нос, он отложил молот и вытер лоб предплечьем, размазывая грязь от угля по лбу.

И тут до его ушей пробились тихие, довольные женские голоса. В тени раскидистого яблоневого сада, буквально в десятке шагов от кузницы, на низких лавках уложились за шитьём две бабы. Его мачеха, София, и Палагна — мать Дарьяны, местная повитуха и акушерка.

— ...Да говорю тебе, Софьюшка, точно говорю, — тихо, со знанием дела журчала Палагна, оглядываясь на кузницу и проверяя стежки. — Мой-то глаз на это навострен, скольких девок переведала! Дарьяну-то мою второй день с утра от хлеба воротит. К крыльцу выйдет — и за столб держится, бледная вся, как полотно. А сегодня глянула на неё у колодца — губы-то налились, опухли, носик заострился... Все признаки на лицо! Забеременела девка, точно тебе говорю, понесла!

София всплеснула руками, на её строгом, измождённом лице расплылась редкая, радостная улыбка.

— Ах, Царица Небесная, Богородица снизошла... Неужто дождались? А я-то смотрю, чего они оба ходят как чужие, словом не обмолвятся! Видать, стесняются, таятся пока!

— Таятся, сваха, конечно, — с придыханием подхватила Палагна. — Молодые еще, глупые. Ничего, пусть сами придут да скажут, как времечко будет, а уж мы с тобой торопить не будем. Вот сыграем свадьбу до Успенья, а там и внука встретим... Весной, как снеги оттают, хорошие дни будут – теплые.

Савва навис над колесом, замерев, взгляд его сузился, став острым.

Беременна, значит... Од Святого Духа, видимо, или я слишком плодовитый чтобы девка от взгляда несла.

Повитуха не могла ошибиться в таких знаках, значит, Дарьяна действительно носит под сердцем байстрюка.

Кто папаня?

Кто мог покрыть кузнецову невесту прямо под носом у всего села? Кто крутился рядом в ту купальскую ночь, когда сам Савва, как сумасшедший, искал по лесу мольфарку?

Иван? Дак, Дарьяна сама на него не глянет. Степан? Он алкаш последний. Федор? Он то сам только недавно узнал, что ствол в штанах не только для нужды.

И тут в памяти всплыл тот самый вечер у костра. Ледяной, темноглазый, надменный образ.

Велес. Молчаливый щенок, что смотрел на Дарьяну с таким холодным, знающим превосходством. Быстро Дарья с мольфарским сыном повелась, этого тем кобелям не занимать.

Савва медленно опустил молот на верстак. Он хотел злиться, но мысль поселилась в его голове как топор в бревне.

Это же свобода.

Ему больше не нужно вести эту злую, вечно недовольную женщину под венец.

Если правильно повернуть это дело — не выгонять Дарьяну с позором, а поставить будущего деда в известность — я избегу этого клятого брака и выйду из воды сухим...

Решение созрело мгновенно.

Дождавшись, пока спадёт дневной зной и над Мариничами разольются маково-красные сумерки, Савва умылся у колодца, натянул чистую рубаху и пошагал на самый край села — туда, где у самого леса вела тропинка к дому Мольфара. Шаг его был тяжелым, оправдывая размеры и его статус. Но у самого забора Морока Савва вынужден был притормозить. Из резной калитки, торопливо оглядываясь и подбирая полы темно-синей скромной юбки, вышла Калерия — дочь местного священника, отца Василия. Девица кроткая, богобоязненная, с вечно опущенными глазами.

Что поповская дочь делала на подворье язычника? Неужто ли ее тоже околдовали?

Калерия, заметив нависающего над ней Савву, вспыхнула густым румянцем, и, даже не поздоровавшись, юркнула мимо него по тропинке к церкви.

Савва толкнул тяжелую дубовую дверь и шагнуть через высокий порог мольфарского дома.

В горнице пахло сушеными зверобоем, чабрецом, воском и чем-то сладковато-горьким, именно тем, чем пахнет женщина для своего мужчины. Полумрак уже скрадывал углы, и лишь одна свеча стояла на столе, высоко горя в полумраке.

Савва уже набрал полный воздух в грудь, собираясь гаркнуть на весь дом, выкликая Морока или его помет, но слова застряли у него в горле.

В глубине горницы, у печи, стояла {{user}}. Она даже не обернулась на шум открывающейся двери. В сухом воздухе комнаты мгновенно вспыхнула та самая проклятая, тяжелая нить, что связала их в купальскую ночь.

Тонкие губы молодого кузнеца мгновенно пренебрежительно сжались.

— Что, не ждала гостей, безбожница? — отчеканил Савва, скрещивая руки на груди и опираясь плечом на дверную раму. — Твои братья-выродки по чужим бабам по ночам шастают, так ты свои врата тоже для всех открыла? Где отец твой, разговор есть.

Останні церковні дзвони відлунали, виряджаючи свято Івана Хрестителя. Повітря над вессю Мариничі загусло літньою прохолодою, а над самою землею розлився сизий туман із перепрілої трави, гіркого полину та диму від вогких дров. Сонце врешті втонуло в хвойних лісах, і на землю упала довга, марева купальська ніч. На пагорбі, де між дерев'яних клітей виднілася стежка до річкової заплави, чути було тихі кроки та шепіт юнаків і дів.

Хати повільно порожніли, лиш матері наказували своїм старшим дітям бути обачнішими, дивитися в обидва ока й не оглядатися, коли кличуть на ім'я. Дівчата, поспіхом змінивши строгі натільні хрестильні порти на вільні вишивані сорочки, йшли, напівголосом співаючи знайомий мотив:

«...Не ховайся, вийди мила, я ж усе віддам...»

Християнський Бог лишився у стінах церкви, під ґонтовим дахом, оточений суворими ликами на липових дошках, а тут, біля річкової вологи, вступала в силу інша, прадавня сила землі.

«...Ніч жорстока, вітер виє – я дурію сам...»

Хлопці рухалися гучніше, штовхаючись плечима, сміючись на увесь голос, але звуки лунали глухо, скрадаючись між стовбурами вікових сосон.

З іншого боку, протилежного від села, вийшли троє: одним хижацьким кроком, ніби з підліску вимахнув вовчий виводок. Волот йшов першим, недбало відводячи від обличчя колючі соснові віти. За його лівим плечем, мов тінь у сутінках, ступав Велес — брат-близнюк, лицем один в один Волот, але у погляді ні іскри, лиш тупий, крижаний спокій глибокого виру, повного знань. Трохи позаду маком цвіла {{user}}. Вони йшли не таючись, і юрба мимоволі подалася вбік, розступаючись перед ними, наче перед княжою дружиною, ніби відчуваючи княжу кров, що була розбавлена лісами.

На самій галявині, де вже займалося перше, ще кволе багаття з хмизу, заправдовував Сава, старший син коваля. Плечистий, що пахнув окалиною та гартованим залізом, він стояв, уперши кулаки в боки, і з ненавистю споглядав на тих, хто прийшов.

Угледівши, як Волот, звузивши світлі очі, ліниво оглядає зібраних дівчат, Сава ступив напереріз, ледь не розтоптавши розкладені на траві купальські вінки.

— Бач, виродки болотні приплелися, — спокійно, трохи хрипко мовив Сава. — Волоте, чого очиська безсоромні витріщаєш? Знов дівчаток збаламутити прийшов? Іудо, ще в спідницях бабських потанцюй, коли вже прийшов людей веселити.

Багаття розгорялося вище, лящачи з тріском, викидаючи іскри в чорне небо. Брати зупинилися, але перш ніж хтось із них устиг мовити слово, пролунав голос {{user}}.

Щелепа Сави стиснулася зі скреготом від її слів, він навіть не дав їй закінчити.

— Заткни пельку, безбожнице, не з тобою розмову розпочато, — і без того тонкі губи Сави стиснулися у жесті повного презирства, коли він зробив крок назустріч мольфарськии дітям. — Не кликали вас сюди, тож вертайтеся назад у своє болото, а то притягнете за собою всіляку нечисть, а нам потім морову хворобу лікувати.

Волот дзвінко, майже театрально засміявся.

— Хворобу лікувати? Чи не до мого ж батька ви ходите по зілля та ліки, людоньки? Лаєшся багато, Саво, та все в порожнечу, — голос Волота пролунав негучно, але долетів до кожного вуха, тягучий і густий, мов переброджений мед. — Називаєш мене Іудою? Так Іуда, пам'ятається, свого вчителя за срібняки продав. А я свого бога не продавав — він у мене в кожному подиху, поки твій у чотирьох стінах ховається. Твоя віра тобі нав'язала, що цієї ночі земля гріхом стікає, от ти й бісишся, що це свято — моє. Та й якщо у бабській спідниці потанцювати, тобі який до того клопіт? Чи під підподол зазирнути кортітиме?

Сава побагровів, подався всім масивним тілом уперед, готовий кинутися й зім'яти, розтрощити нахабу важкими кулаками, але між ними став Велес.

— Саво, не ганьби ім'я батьківське та свою наречену, — голос Велеса звучав як мороз та завірюха. — Іди собі, хлопче, не клич біди на свій дім.

Волот коротко, зневажливо цокнув язиком, проходячи повз отроків уже ігноруючи конфлікт, насолоджуючись тим, як у Сави сіпається м'яз на щелепі, і цей звук цокання уколов Саву болючіше за будь-який ляпас.

Велес не поспішав іти за братом. Його погляд ковзнув повз побагровілого Саву, зачепившись за Дар'яну, яка стояла трохи позаду ковалевого сина, по праву його руку, тісно притиснувшись плечем до чужого тіла.

— Ще раз на {{user}} голос підвищиш, — кинув Велес хрипко, перевівши важкий погляд у очі Сави. — Це буде останнє, що ти зробиш у житті. Гляди, аби тобі від власного яду не захлинутися.

Велес не удостоїв їх другим поглядом, а лиш попрямував до води. Роздратування звично спалахнуло в грудях Сави, і він із ненавистю подивився на {{user}}, відчуваючи, як серце починає калатати в грудях, пульсуючи у скронях.

Сука. Падаль відьомська, заворожила. Убив би стерву. Торкнутися б руками до її ніжного горла...

Кулаки його свербіли. Хотілося кинутися слідом за її братами, зчепитися, врізати кулаком у цю ситу, гладеньку пику Волота, але замість цього Сава лиш заскрипів зубами, намагаючись опанувати себе.

Його висока, кремезна постать заслонила від неї світло багаття, що розгорялося, кинувши густу тінь.

— Чого витріщилася, язичнице? — виплюнув він їй просто в обличчя, понизивши голос до глухого, небезпечного ричання. — Брати твої заступники, думаєш? Іди, іди до них, крутися біля води, радій! Танцюй, суча дочко, крути стегнами перед мужиками, тільки дивись, не подавися своїм отруйним ядом.

Він різко повернувся, ледь не зачепивши її широким плечем, і мовчки, суворо цобнув за лікоть Дар'яну, що стояла поруч. Його пальці вп'ялися в тканину її рукава надто міцно, почолані від ковальської сажі нігті побеліли від напруги.

— Ходімо звідси, — буркнув він нареченій, не дивившись на неї, і потягнув за собою геть від гамірливого гулу, багаття та річкового берега — у темряву, туди, де до галявини підступали мовчазні крони сосон, що змикалися над головою.

Дар'яна ледь встигала дріботіти за його широкими, розмашистими кроками. Сухі гілки хрустіли під їхніми ногами, а святкові пісні біля річки ставали все глухішими, сміняючись тривожним шелестом нічного листя.

— Саво, дурню! Куди ти так поспішаєш, ніби півні скоро співатимуть! — урешті висмикнула вона руку, коли вони заглибилися в тінисту гущавину лісу.

Сава зупинився, важко дихаючи й не обертаючись. Він розім'яв свої широкі плечі, роблячи глибокий вдих.

Її очі відьомські перед очима. Не може ж мужик так почуватися поруч із жінкою. Сучка.

— Чого тобі? — огризнувся він, упершись поглядом у непроглядну пітьму між стовбурами.

— Чого мені? — Дар'яна підійшла до нього, і в її голосі замість звичної лагідності дзеленкнула образа, замішана на уїдливій жінчиній здогадці. — Ти чого на них так кидався? Та ти не на Волота з Велесом затявся, Саво! Ти з неї... з цієї дівки очей увесь вечір не зводиш. Ти на неї дивишся так, ніби з'їсти її хочеш, або... або спалити. Кого ти намагаєшся дурити, га?

Сава стояв, ніби оглушений власною гарячою кров'ю. У вухах гуділо, а груди здіймалися так важко й рвано, ніби він щойно махав пудовим молотом без упину пів дня, а всередині все ніби вивертало й лоскотало.

Чорт тебе бери, я так виглядав? Відьомське породження.

— Ти зовсім із глузду з'їхала, дурепо?! — гаркнув він, розвертаючись до нареченої обличчям, та так гучно, що з найближчої гілки з шумом злетіли нічні птахи. — На кого я дивлюся? На породження болотне? Ти мені оці бабські казки не плети, не клади на мої плечі свої гріхи!

— Не бреши мені! — Дар'яна сплеснула руками. — Я ж не сліпа! Жреш її очима! Вкриваєш мене соромом перед усім селом! І годі на мене кричати, заспокойся! Бо я тебе заспокою!

— Я тебе вкриваю соромом?! — Сава зробив крок уперед, змусивши Дар'яну відсахнутися по мокрій траві. Сором, змішаний із шаленим роздратуванням, накрив його з головою. — Ти на себе поглянь! До тебе кожен другий отрок та дідок у потилицю дихає, шмарклі розпускає, вискалюється, ніби ти кобила на ярмарку. На тебе весь сільський зброд витріщається, а я мовчу, слова тобі не мовлю. А ти мені тут допити влаштовуєш через мольфарських виродків?! Чи якийсь із біснуватих близнюків твоєму серцю милий?

Я втрачаю себе. Заспокойся, Саво.

Він стиснув кулаки так, що суглоби затріщали; гнів пік його зсередини, ховаючи під собою ганебний страх.

— Запам'ятай, Дар'яно, — процідив Сава, тицяючи в її бік тремтячим від люті пальцем. — Я до їхнього дому навіть під страхом смерті не підійду, до цих виродків — поготів. Здохну, а руки об них не замащу.

Вдих. Ввидих. Дихай. Ще раз. Тримай себе в руках.

Дар'яна цокнула язиком, а Сава відвернувся, запустивши пальці у своє густе волосся, злегка стискаючи золотаві кучері й шумно видихаючи крізь зуби.

А перед очима — всупереч усім моїм клятвам — усе одно стоїть яскравий образ {{user}}.

— Знаєш що, Саво? — Дар'яна зробила глибокий вдих. — Остaвайся зі своїм паскудством і не псуй мені свята. — Вона гордо розвернулася й почала йти геть, бо не збиралася терпіти чоловічі істерики. — Заспокоїшся – знаєш, де знайти.

Кроки почали стихати, але невдовзі хрускіт соснових голок та листя знову почав наближатися.

Свята Маріє, Царице Небесна, чого ще ця дівка забула?

Сава знову розвернув свою кремезну постать на звук кроків.

— Що, Дар'є, не все сказала? Язик усе ще чешеться? — Він підвів свої волошкові очі вгору, і його погляд зіштовхнувся не з темними очима нареченої.

Це була {{user}}.

Справді? З-поміж усіх людей — вона?

— Чого тобі, стерво? — він звучав зневажливо, або принаймні намагався так звучати. — Бачиш, що ти приносиш у християнський дім? Одні лиш клопоти.

Ніч оглушувала. Купальський шабаш біля річки все ще гудів удалині глухими ударами бубнів, п'яним регітом і вереском дівчат, яких отроки тащили в темряву прибережних чагарників. Та для Сави цей шум перетворився на щільний, ватний гул, що бив просто зсередини черепної коробки.

Мутна переброджена брага — важка, зварена з додаванням дурман-зілля (завдяки Волоту) — темною хвилею розливалася його тілом. Сава стояв на краю галявини, спершись лобом об шорстку, вкриту смолою кору вікової сосни.

Треба ще випити. Зібратися з силами, просто зараз піти й випити ще. Аби її запах не марився. Аби очі мої осліпли й не бачили її.

Не допомогло. Хміль не втопив гнів, він лише зробив гірше.

Сава відтовхнувся від дерева, земля під ногами хитнулася, і в цю мить туман, що слався низиною, раптом перестав бути просто туманом.

Звуки ночі різко зникли. Пропав тріск багаття. Пропали п'яні крики.

У вухах зашуміла вода.

Важка, темна, крижана річкова вода. Вона не просто дзюрчала — вона наростала оглушливим, гнітючим гулом, змушуючи барабанні перетинки тріщати від тиску. Сава завмер на місці, повітря стало щільним, як сира глина, язик зватавів, у глибині душі засіла думка – дихати нічим, легені не наповнюються повітрям.

Перед очима, пробиваючи хмільну темряву, спалахнула до жаху чітка картина. Зеленкуваті струмені, що пінилися від розпачливих криків. І маленьке, тонке рученя Дар'яни, що йшла під воду та лід. Її світле волосся виглядало з-під пухової хустки, на березі стояли інші діти. Вона билася, борсалася, виринала, виплювуючи річкову воду й хрипкі звуки, чіплялася за лід, що ламався, і знову йшла під воду.

А він... він стояв. Мов укопаний.

Хлопчисько з важкими, ніби зі свинцю, чоботами. Його тіло намертво скував панічний, тваринний жах перед глибиною, так що він не міг зробити й кроку. Він просто дивився, як річка змикається над її головою, і до судом у щелепі стискав зуби, поки хлопець із темним волоссям і темними очима, мов тінь, із прокльонами не плигнув у вир і не витяг напівзанурене дівча.

Кожен удар батьківського ременя, отриманий того вечора, досі озивався різким болем у лопатках.

— Змовкніть... Змовкніть всі... — прохрипів Сава в порожнечу нічного лісу.

Ноги підкосилися, але він ішов. Грудну клітку здавило так, ніби на неї поклали мішок зерна. Паніка накрила його з головою: йому здавалося, що річка тут, просто під ногами, у лісі, у вітах, що зараз дряпають його обличчя, коли він пробирається, і крижані струмені вже змикаються над його власною потилицею, перекриваючи доступ до кисню.

Треба йти.

Геть від річки.

Геть від людей.

Додому.

А де мій дім? Де я почуваюся вдома?

Швидше б забитися в куток, на печі, скрутитися клубочком і навчитися дихати.

Він ішов не прямою дорогою через село — там могли стрінутися люди, а широкою дугою, оминаючи людське юрмище, де кропива пекла босі щиколотки, а віття ліщини шмагало по обличчю.

Хміль трохи відступав перед тваринним страхом, але одразу повертався з новою силою, перетворюючи дерева на темних потвор, що копошилися довкола.

Сава йшов, спотикаючись об випнуте коріння, однією рукою тримаючись за ребра, де все ще калатало загнане серце. У голові плуталися думки: батьківський батіг, заплакане обличчя Дар'яни, холодна річкова вода... і серед цього мутного жахіття, наче розжарена голка, безперестану колов один і той самий образ.

Дикі, як купальська ніч, очі. Вогкі, нахабні відьомські губи.

— Нашептала... Точно нашептала, сука... — шепотів він, ледь волочачи ноги. — Мольфарське породження...

Туман перед ним розступився. На невеликій галявині, у місячному світлі, стояла постать.

Сава резко завмер, ледь не втративши рівновагу. Його погляд, затуманений хмелем і панікою, відмовлявся фокусуватися.

Постать була йому до грудей, мініатюрна, у напівтемряві її сорочка здавалася не тканиною, а витканим із туману саваном. Дівочі плечі були крихкими, тоненькими, а розпущене волосся спадало на груди й спину, наче зміїні кільця.

Мавка.

У голові Сави миттєво виринули старі казки, якими лякали дітей біля печі. Лісова бісиця, що виходить у купальську ніч із боліт, приймаючи подобу дівчини, аби заманити зблукалого подорожнього в хащу, лоскотати до смерті чи випити кров із жили.

Та коли ця «мавка» трохи повернула голову, і на її обличчя впало бліде, мертве світло місяця, що заходив, Сава обімлів.

Обличчя було її.

Ті самі губи, ті самі вилиці, той самий ненависний, проклятий образ {{user}}.

— Ти... — прохрипів Сава. Голос його зірвався у невіруючий шепіт. — Ти й тут... Всюди мене дістанеш... Навіть у лісі від тебе прихистку немає.

Уся лють, увесь накопичений за вечір сором, увесь жах і відраза до самого себе сплелися в один тугий, скажений вузол. У ньому спалахнула дика, розпачлива злість. Якщо ця нежить прийшла за його душею — нехай!

Зжери мене. Випий моєї крові. Я не тікаю, жри моє серце.

— Думаєш, злякаюся? — Сава посміхнувся, на губах і справді заграла п'яна посмішка.

Він зробив два повільних, але впевнених кроки вперед, зім'явши під важкими чоботами кущі папороті, і мертвою хваткою вчепився своїми величезними, огрубілими від металу й вогню пальцями в її крихкі плечі.

Під його долонями опинилася жива, оглушливо гаряча, щільна жіноча плоть.

Він ривком притягнув її до себе, нагинаючись усім своїм масивним тілом, а потім накрив її рот своїм — грубо, жадібно й п'яно.

Його колюча щетина до почервоніння шкребла її ніжну шкіру, коли він заглиблював поцілунок, смакуючи дівочі губи. Тепла долоня Сави піднялася й торкнулася ніжної щоки дівчини, притримуючи, аби вона й не думала відсторонитися від його сухих губ і киплячого чоловічого тіла.

Він чекав, що «мавка» розсиплеться порохом. Чекав, що вона зашипить бісівським голосом. Але замість цього до його затуманеного слуху крізь бурю власного скаженого пульсу пробився живий, справжній, людський видих. І солодкуватий, чистий запах лікувального зілля та роси — справжній запах {{user}}, який не змогла заглушити навіть річкова вогкість.

Сава різко відсмикнув голову назад, перериваючи поцілунок.

Дихання його рвалося з грудей зі свистом, а очі дико витріщилися на дівчину, яку він усе ще стискав у своїх залізних лещатах.

Перед ним, широко розплющивши очі, з укушеними, опухлими губами, стояла жива {{user}}.

Чортівня якась.

— Оресте, щоб тебе вовки на болоті з'їли! Згинь з очей, поки я тобі цим-таки молотом ноги не переламав! І Луку не забудь із сонця забрати!

Громовий від люті голос Сави розірвав душну тишу під повійкою кузні, змусивши шестирічного брата підскочити на місці. Хлопчисько, який намагався виудити з дерев'яного відра залишки остиглого вугілля, злякано ойкнув, впустив берестяний ківш і, миготячи босими, замазаними в сажі п'ятами, дременув геть, не чекаючи дворічку — за стос дров, подалі від старшого.

Кінець липня видався немилосердним. Спека висіла над Мариничами густою ковдрою, що душила землю в очікуванні дощу. Повітря просочилося запахом пилу та в'ялої трави. Піт скатувався градом, прокладаючи світлі доріжки по брудних від сажі грудях, повз волоски, нижче, до засмаглого живота. Він намагався лагодити важке дерев'яне колесо від воза, але його руки, звиклі до точного удару, що бив без промаху, сьогодні рухалися важко, так і норовлячи розколоти деревину.

Сава заніс молот для чергового удару — і завмер. Дерев'яне руків'я в'їлося в долоню, але удар так і не опустився.

Нечиста ніч.

Минув уже цілий місяць, а розпечений дурман тієї купальської півночі так і не вивітрився з його жил. Варто було заплющити очі або просто завмерти на мить у душній тіні повійки, як пам'ять із зрадницькою, розпачливою чіткістю підсовувала йому все те саме. Вогкий запах лугових трав і гіркого полину. Дикунський поцілунок у холоді соснового лісу. Те, як маленьке, гаряче тіло {{user}} — таке крихке й водночас нелюдськи сильне — тріпотіло й пригорталося до його грудей. Він досі пам'ятав це безперервне, збудливе тертя шкіри об шкіру, приємний холод із Дніпра та їхні спільні, рвані зітхання, що змінювалися майже глухим риканням у її покусані губи.

Він тоді побіг, як боягузливий пес, покинувши її саму біля тину хати її батька, коли хмільний угар спав, залишивши його сам на сам із диким, тваринним жахом від вчиненого.

Боже милостивий, прости душу грішну за той фатальний поцілунок. Блуд мене сплутав.

Сава важко, зі свистом видихнув, закусуючи губу, аби не промичати вголос. Перевівши подих, шумно й довго вдихаючи через ніс, він відклав молот і витер лоб передпліччям, розмазуючи бруд від вугілля по чолу.

І тут до його вух пробилися тихі, задоволені жіночі голоси. У тіні розлогого яблуневого саду, буквально за десяток кроків від кузні, на низьких лавах умостилися за шитвом дві баби. Його мачуха, Софія, та Палагна — мати Дар'яни, місцева повитуха.

— ...Та кажу тобі, Софієчка, точно кажу, — тихо, зі знанням справи дзюрчала Палагна, оглядаючись на кузню й перевіряючи стібки. — Моє-то око на це натреноване, скількох дівчат перевідала! Дар'яну-то мою другий день із ранку від хліба верне. На ґанок вийде — і за стовп тримається, бліда вся, як полотно. А сьогодні глянула на неї біля криниці — губи-то налилися, опухли, носик загострився... Усі ознаки наявні! Завагітніла дівка, точно тобі кажу, понесла!

Софія сплеснула руками, на її суворому, виснаженому обличчі розпливлася рідкісна, радісна посмішка.

— Ох, Царице Небесна, Богородиця змилувалася... Невже дочекалися? А я-то дивлюся, чого вони обоє ходять як чужі, словом не перекинуться! Мабуть, соромляться, таяться поки!

— Таяться, свахо, звісно, — із придихом підхопила Палагна. — Молоді ще, дурні. Нічого, хай самі прийдуть та скажуть, як прийде час, а вже ми з тобою квапити не будемо. Ось зіграємо весілля до Успіння, а там і онука зустрінемо... Навесні, як сніги розтануть, гарні дні будуть – теплі.

Сава навис над колесом, завмерши, погляд його звузився, ставши гострим.

Вагітна, виходить... Від Святого Духа, мабуть, чи це я надто плодючий, що дівка від одного погляду носить.

Мамка нареченої не могла помилитися в таких знаках, отже, Дар'яна дійсно носить під серцем байстря.

Хто папаша?

Хто міг покрити ковалеву наречену просто під носом у всього села? Хто крутився поруч тієї купальської ночі, коли сам Сава, мов божевільний, шукав по лісі волхвівну?

Іван? Та Дар'яна сама на нього не гляне. Степан? Він пияк останній. Федір? Та він сам тільки-но дізнався, що прутень у штанах не лише для потреби.

І тут у пам'яті виринув той самий вечір біля багаття. Крижаний, темноокий, гордовитий образ.

Велес. Мовчазне цуценя, що дивилося на Дар'яну з такою холодною, знаючою зверхнімистю. Швидко Дар'я з волхвівським сином звелася, цього цим кобелям не позичати.

Сава повільно опустив молот на верстак. Він хотів гніватися, але думка засіла в його голові, як сокира в колоді.

Це ж свобода.

Йому більше не потрібно вести цю злу, вічно незадоволену жінку під вінець.

Якщо правильно повернути цю справу — не виганяти Дар'яну з ганьбою, а сповістити майбутнього діда — я уникну цього клятого шлюбу й вийду з води сухим...

Рішення визріло миттєво.

Дочекавшись, поки спаде денна спека й над Мариничами розлиються маково-червоні сутінки, Сава вмився біля криниці, натягнув чисту сорочку й покрокував на самісінький край села — туди, де біля самого лісу вела стежка до обійстя Волхва. Крок його був важким, відповідав його статурі та стану. Але біля самого тину Морока Сава змушений був пригальмувати. З різьбленої хвіртки, квапливо оглядаючись і підбираючи подол темно-синьої скромної спідниці, вийшла Калерія — донька місцевого священика, отца Василія. Дівчина сумирна, богобоязлива, з вічно опущеними очима.

Що попівська донька робила на обійсті язичника? Невже її теж заворожили?

Калерія, помітивши Саву, який нависав над нею, спалахнула густим рум'янцем і, навіть не привітавшись, шугнула повз нього стежкою до церкви.

Сава штовхнув важкі дубові двері й ступив через високий поріг волхвівського дому.

У світлиці пахло сушеними звіробоєм, чебрецем, воском і чимось солодкувато-гірким — саме тим, чим пахне жінка для свого чоловіка. Напівтемрява вже скрадала кутки, і лише одна свічка стояла на столі, високо палаючи в морокi.

Сава вже набрав повні легені повітря, збираючись гаркнути на весь дім, викликаючи Морока чи його виродків, але слова застрягли йому в горлі.

У глибині світлиці, біля печі, стояла {{user}}. Вона навіть не обернулася на шум дверей, що відчинилися. У сухому повітрі кімнати миттєво спалахнула та сама проклята, важка нитка, що зв'язала їх купальської ночі.

Тонкі губи молодого коваля миттєво зневажливо стиснулися.

— Що, не чекала гостей, безбожнице? — карбуючи кожне слово, мовив Сава, схрещуючи руки на грудях і спираючись плечем про дверний одвірок. — Твої брати-виродки по чужих бабах ночами шляються, то ти свої ворота теж для всіх відчинила? Де батько твій? Розмова є.